Статья опубликована Ноябрь 8, 2025 главным редактором Kherson-news
У кінці жовтня 1943 року я вперше побачив радянського солдата. Він сидів голий по пояс, тримав у руках свою нижню сорочку і зубами тиснув вошей у складках тканини. Єдиний спосіб у тих умовах. Узимку можна було вошей заморозити, але тоді ще не було морозу.
Усіх чоловіків від 18 років і до старих зібрали та погнали вслід за відступаючою німецькою армією — до Дніпра. Там більшість і загинула. Похоронка на мого батька прийшла дуже швидко — до 7 листопада. Дуже пощастило тим, хто в 1941 році добровольцями поїхав до Німеччини. І тим, хто служив у німецькій поліції. Вони не хотіли зустрічатися з «визволителями».
На центральній площі міста встановили шибеницю. За німців вона стояла без діла, тепер на ній вішали тих, хто співпрацював. Причому «співпраця» розумілась у дуже широкому сенсі. Могли повісити за те, що працював при німцях учителем у школі. Чому вчив? Німця з колишніх наших громадян. Працював перекладачем. Священик відкрив церкву і правив службу. Могли й за анонімним доносом. Людей зганяли дивитися — у виховних цілях. А що виховувати? Тепер розводять руками: «Звідки в нас стільки жорстокості?» Ось звідти — з тих часів.
Нам із тоді ще живою сестрою призначили пенсію — 70 рублів на місяць. За ці гроші можна було купити одну пачку цигарок. Можна й одну булочку хліба. Але це важко — хліб за картками. Моя мати, як і за німців, ходить на обробку вбитої птиці. Але якщо тоді вона здавала тушку, а все інше забирала собі, тепер цього робити не можна. Птиця колгоспна — і потрухи теж.
Жінки відволікають увагу наглядача, хапають із купи потрухи й кидають собі за пазуху. Удома чекають голодні діти. Своє зароблене треба ще й украсти. Мій дід був рибалкою. І якщо за німців у нас завжди була риба, тепер її в нього забирають усю. Красти він не навчився й помер від голоду. Слідом за дідом помирає і моя шестирічна сестра. У паніці бабуся біжить на базар і вимінює пляшку молока. Нічого не допомагає. Починається блювота. І, помираючи, дівчинка шкодує лише про одне: «Молоко пропало».
Скрізь дуже багато снарядів і мін. Майже щодня на них підриваються підлітки. Але військкомат переймається зовсім не цим. У центрі міста — німецьке кладовище. Там ховали німців, румунів, чехів, італійців.
Тепер призовники розкопують могили. Вміст трун висипають у підводу й відправляють до ями скотомогильника біля цегельного заводу. Такого вандалізму й наруги над могилами людство на той час ще не знало. І підлітків робити це змушували не маніяки, а члени Комуністичної партії. Називали вони себе ще й антифашистами.
У школі нам щодня роздають по маленькому шматочку хліба. І всі з нетерпінням чекають цього моменту. У найкатастрофічнішому становищі — діти загиблих батьків.
Одна мати не може родину навіть уберегти від голодної смерті. Із цілого класу хліба не отримують лише троє — дві дівчинки й хлопчик. Їхні батьки воювали лише на райкомівських фронтах. Тепер у них багато і хліба, і «до хліба».
Вносять піднос із хлібом. Для трьох це дуже неприємна процедура. Вони раптом із учителькою починають щось активно обговорювати. Увага решти двадцяти дев’яти учнів прикута до хліба. Нічого іншого вони не бачать і не чують. І ніхто нічого не жує — хліб зникає миттєво.
Давня подруга моєї бабусі працює в секретаря райкому домробітницею. Їх у нього двоє: одна прибирає, а друга готує. Продуктів багато, але господиня дозволяє брати тільки об’їдки зі столу. Цими об’їдками вони рятують від голодної смерті своїх онуків. У молодості моя бабуся зі своєю подругою працювали в німця-колоніста. Але тоді об’їдки з панського столу вони не їли.
Весна 1946 року. Повсюдна злиденність і голод. Треба сіяти хліб. Але сіють не хліб, а бавовну. Найкращі землі віддані під цю культуру. Навіщо нам бавовна, якщо їсти нічого?
Але тоді такого питання ніхто нікому не поставив. Навіть думати про це було не можна. Бавовна в нашому кліматі не визріває. Це всім ясно і зрозуміло. Тому всі школярі всю осінь — на бавовняному полі. Вишкрібають із нерозкритих коробочок щось схоже на бавовну. Бавовна — це стратегічна сировина. Із неї виготовляють бездимний порох. Те, що люди вмирають від голоду, — нічого страшного. Бо за війну витратили всі запаси пороху. Для країни Рад нестача пороху страшніша за нестачу хліба.
🔸 Матеріал підготовлено на основі розповіді мешканця Генічеська.
Іван Христофорович Колдун