Статья опубликована Декабрь 4, 2025 главным редактором Kherson-news
Після Другої Світової війни Сполучені Штати будували імідж країни, яка гарантує безпеку, підтримує демократії та стримує авторитарні режими. Проте друга половина ХХ століття й події вже XXI століття показують іншу, менш привабливу тенденцію. Американська зовнішня політика дедалі частіше діє не як стратегічний захисник партнерів, а як сила, що легко відмовляється від союзників, коли їхня підтримка перестає відповідати короткотерміновим інтересам Вашингтона.
Першим серйозним ударом став В’єтнам. Південний В’єтнам, який роками воював разом зі США проти комуністичної Півночі, залишили без підтримки саме тоді, коли вона була потрібна найбільше. Падіння Сайгона стало символом того, що Америка здатна піти — навіть коли ставки надзвичайно високі й йдеться про мільйони людей. Фраза «нас там більше немає» увійшла в арсенал американської дипломатії.
А потім настав Афганістан. Після двадцяти років війни, співпраці з місцевими урядами та військовими, після того як тисячі афганців працювали зі США, довіряли їм і ризикували життям, Вашингтон залишив країну буквально за кілька днів. Кадри з аеропорту в Кабулі стали повторенням Сайгона, але вже у XXI столітті. Люди, які вірили в обіцянки свободи та демократії, були кинуті напризволяще під владу Талібану.
Сьогодні в цю ж напружену логіку вписується й Україна. Після початку повномасштабної агресії Росії Вашингтон демонстрував підтримку, але тепер — під тиском внутрішньої політики США та прагнення «домовитися з Москвою» — риторика змінюється. Адміністрація Трампа відкрито схиляє Київ до прийняття умов, сформованих у Кремлі, фактично намагаючись змусити Україну погодитися на сценарій капітуляції.
Це загрожує не лише Україні. Це сигнал усім союзникам США: сьогодні вони віддаляються від Києва, а завтра це може стосуватися Польщі, Литви, Латвії чи Естонії. Історія доводить, що відмова від партнерів уже стала постійною рисою американської політики.
Американська дипломатія, яка колись була символом свободи, дедалі більше виглядає як прагматичний торгівець, для якого важливі лише вигода, короткотермінові інтереси та внутрішньополітичні рейтинги. У такій логіці немає місця ані довгостроковим зобов’язанням, ані реальним гарантіям безпеки.
Від В’єтнаму до Афганістану й теперішньої України простежується одна тенденція: коли партнер США слабшає або його підтримка стає невигідною, Вашингтон швидко змінює курс. Це призводить до глобальної кризи довіри та підриває основу системи союзів, на якій десятиліттями трималася міжнародна безпека.
Сьогодні мова йде не лише про майбутнє України. Питання в тому, чи може будь-яка країна, яка покладається на США, бути впевненою, що завтра її не залишать наодинці з агресором?
Реакція Європи: пробудження від ілюзій та страх перед новим «ординцем»
Події останніх років змусили європейські столиці переглянути власні уявлення про безпеку. Те, що раніше здавалося неможливим — відхід США від ролі гаранта стабільності — сьогодні стає політичною реальністю. І в Берліні, Варшаві, Вільнюсі й Ризі дедалі гучніше звучить думка: Європа може залишитися сам-на-сам з новоявленим «Чингісханом» XXI століття — агресивною росією, яка не приховує своїх імперських амбіцій.
Адміністрація Трампа дала європейцям відчути, наскільки хиткими є трансатлантичні зв’язки, якщо Вашингтон ставить на перше місце чистий розрахунок, а не принципи. Коли США натякають, що їхній захист — це послуга, а не союз, на європейську безпеку опускається холодна тінь. Для Польщі та країн Балтії це питання не абстрактної політики, а фізичного виживання. Вони чудово розуміють: якщо Америка здатна тиснути на Україну в інтересах Москви, то ніхто не застрахований від повторення цього сценарію.
У Брюсселі дедалі чіткіше розуміють: Європейському Союзу варто створювати власні оборонні структури, незалежні від того, хто стане господарем Овального кабінету. Дебати про європейську армію, які ще недавно здавалися утопією, нині виглядають як нагальна потреба. У Парижі відкрито говорять про «кінець ери американської опіки», у Варшаві наголошують: «ми маємо розраховувати тільки на себе». А країни Балтії вже прямо готують населення до можливих сценаріїв ескалації.
Європа вперше за багато років втратила відчуття стратегічної стабільності. Якщо раніше тут були впевнені, що США ніколи не допустять розширення агресора, то тепер багато хто думає інакше: Америка може піти, а росія залишиться поруч.
Таке «прозріння» нервує континент, але й спонукає до дій. Європа повільно, проте невідворотно входить у фазу розуміння: якщо не захистити Україну, завтра фронт може пройти через Варшаву, Каунас, Ригу чи Бухарест.
Це треба зрозуміти — Коли закінчиться війна в Україні: реальність без ілюзій
Що робити Східній Європі, коли на США вже немає надії
Східна Європа вступає в нову епоху, де старі гарантії безпеки вже не мають значення. Коли США все частіше показують готовність жертвувати союзниками заради власної вигоди, а росія відкрито веде загарбницькі війни, країни східного флангу Європи стикаються з суворою правдою: покладатися варто лише на себе та тих, хто по-справжньому розуміє ціну свободи.
Поляки, країни Балтії, чехи, словаки, румуни, фіни та шведи вже давно відчувають загрозу з боку Москви. І тепер, коли США вагаються, а європейська бюрократія діє занадто повільно, залишається лише один варіант — створити власний оборонний альянс, у центрі якого стоятиме реальна військова міць, а не одні дипломатичні заяви.
1. Опирання на українську армію як ядро стримування
Україна сьогодні — це найбільш досвідчена армія Європи у війні проти росії.
Вона знає ворога, розуміє його тактику, працює з сучасними озброєннями, має бойовий досвід, якого не має ніхто інший на континенті.
Тому майбутній союз Східної Європи варто формувати, враховуючи Україну як ключовий елемент безпеки. Армія, що змогла зупинити росію, здатна стримати і її подальший наступ на ЄС.
2. Використання економічної потуги Німеччини
Німеччина, попри повільність у рішеннях, залишається економічним гігантом.
Її роль у новому союзі — фінансові та виробничі ресурси: танки, артилерія, ППО, БПЛА, спільні оборонні програми, заводи боєприпасів.
Якщо Берлін усвідомить неминучість нової європейської моделі безпеки, він стане тим фундаментом, на якому Східна Європа зможе збудувати реальну оборону.
3. Готуватися до війни — щоб війни не сталося
Це парадокс, який Європа надто довго ігнорувала.
Саме слабкість провокує Кремль, а не сила.
Якби після 2014 року Україна отримала сильну армію та оборонний сектор, Путін не наважився б на повномасштабне вторгнення.
Хижак, який уже відчув смак здобичі — Крим і частину Донбасу — не зупиняється сам. Він повертається знову, бо знає, що його не зупинили.
Тому Східній Європі варто готуватися не стільки до можливих переговорів, скільки до ймовірної війни. Якщо регіон буде добре озброєний, об’єднаний та злагоджений, Москва не ризикне піти в наступ — так само, як не наважується напряму нападати на НАТО.
4. Новий союз як гарантія миру
Східноєвропейський оборонний блок, побудований на трикутнику:
- Українська армія — як бойовий щит
- Німеччина — як економічний двигун
- Польща та Балтія — як політичний центр рішучості
може стати тим, чого не вистачає Європі десятиліттями — реальною силою стримування.
У світі, де Америка дедалі частіше демонструє небажання бути «світовим поліцейським», саме Східна Європа має стати новою лінією, що не дозволить агресору рухатися далі.
Бо лише готовність до війни гарантує те, що війна не постукає у двері.
Іван Христофорович Колдун