Статья опубликована Декабрь 3, 2025 главным редактором Kherson-news
Переговори Вітькова і зятя Трампа в бункері у путіна закінчилися абсолютно передбачувано. П’ять годин вони намагалися щось довести господарю бункера, однак диктатор, відірваний від реальності, продовжує твердою рукою тягнути власну країну в могилу. Всі аргументи розбилися об фанатичне переконання, що світ зобов’язаний підлаштовуватися під його імперські фантазії.
Історія вже бачила подібне. У німецького фюрера у 1945 році було три надії. На армію Венка, яка нібито мала врятувати Берлін. На розкол між союзниками, який так і не настав. І на чудо-зброю у вигляді можливого застосування ядерної зброї. Нічого з цього не спрацювало.
У російського лідера список ілюзій ширший, але суть така сама. Він робить ставку на рабськи терплячий народ, який мовчки лягає під українськими дронами. На свого друга зі Сполучених Штатів. На те, що український фронт нібито ось-ось рухне. На мрію про внутрішній розкол в Україні. І все це такі ж пусті надії, як і ті, що мав Гітлер у останні місяці свого існування.
Історична паралель. Чому «терпіння народу» не рятує імперії
У 1914 році російська імперія теж мала раболепний народ, який йшов під кулемети з іменем царя на вустах. Ейфорія перших місяців війни була не менш гучною, ніж нинішня істерія від вторгнення в Україну. Так само працювали охранка й жандармерія, так само били козаки. Сьогодні їхніми аналогами є фсб, росгвардія, кадыровці. Але нічого з цього не врятувало імперію від колапсу.
Через чотири роки кровопролитної війни з мільйонними втратами народ розстріляв власного «обожнюваного» царя і з готовністю увійшов у громадянську війну. Чому зараз має бути інакше, якщо сценарій практично копіюється?
Американський друг путіна. Чому він не зможе здати Україну
Розрахунок Кремля на те, що Вашингтон «здасть» Україну руками корифана, виглядає особливо наївно. За всієї його симпатії до російського диктатора він не є одноосібним правителем. Йому протистоять американські конгресмени, державні інституції та колективний Захід.
Вони добре розуміють, що капітуляція України означатиме кінцевий крах системи міжнародної безпеки. У Вашингтоні не сидять самогубці і не збираються дарувати Кремлю перемоги.
Фронт не рухне. Чому це фізично неможливо
Ще одна надія Кремля це очікування «невідворотного» обвалу українського фронту. Навіть локальні відступи на окремих ділянках не створюють умов для масштабного прориву. ВСУ мають резерви, техніку, досвід і мотивацію. Суспільство зберігає стійкість, а в армії відсутні панічні настрої.
Навіть попри спроби розхитування ситуації. Хто тільки не намагається це робити. Американське НАБУ, агенти Кремля, місцеві політикани, які рвуться до влади будь-якою ціною. Проте в суспільстві немає готовності до капітуляції, так само як і немає віри у міф про всесильність російської армії.
Немає внутрішнього розколу. Україна сплоченіша ніж будь-коли
Україну намагаються зобразити роз’єднаною країною. Але насправді вона значно більш монолітна, ніж росія, яка давно стала штучним лоскутним утворенням, що розповзається по швах. Україна об’єднана і мовою, і релігією, і спільним досвідом протистояння агресії. Війна лише зміцнила це єднання, зробивши його реальним, а не декоративним, як це намагалися представити у часи лозунгів «армія мова віра».
Жодних ознак внутрішнього розпаду або розброду немає. Навпаки, суспільство стало дорослішим і стійкішим.
Ставки російського диктатора це повторення фатальних помилок попередніх тиранів. І так само, як армія Венка чи німецька чудо-зброя не врятували Гітлера, сучасні кремлівські ілюзії не врятують росію від наслідків власної агресії. Україна не впаде, бо опирається не на страх, а на свідому волю до свободи. І жодні «корифани», пропагандистські міфи чи спроби розхитати суспільство цього не змінять.
Іван Христофорович Колдун