Витоки проблеми: коли «єдність» стала асиміляцією
Після 1918 року, коли Польща відновила незалежність, її керівництво обрало курс на створення однонаціональної держави. До складу Другої Речі Посполитої увійшли території, де більшість населення становили українці, білоруси, євреї, литовці. Замість того щоб знайти формулу співжиття, польський уряд обрав шлях примусової полонізації.
Українські школи закривали, греко-католицькі громади переслідували, українських священників і вчителів замінювали поляками. На Волинь і Галичину переселяли так званих осадників — польських колоністів, які отримували землю місцевих селян.
Українська мова витіснялася з освіти й адміністрації, а культурні товариства — розпускали.
Така політика фактично знищувала національну гідність українців і створювала атмосферу приниження, яка й стала живильним ґрунтом для радикалізації молодого покоління.
Від полонізації — до Бандери
У цих умовах виросло покоління українців, для яких слово «Польща» асоціювалося не з Європою, а з утисками.
Саме в міжвоєнній Польщі сформувався Степан Бандера — виходець із греко-католицької родини, який з юності бачив, як українців позбавляють права на власну ідентичність.
Закриті школи, заборонені товариства, арешти активістів — усе це стало тим триггером, який штовхнув Бандеру й тисячі його ровесників до боротьби.
Так виникли Українська військова організація (УВО), а згодом — Організація українських націоналістів (ОУН), що обрали шлях активного спротиву.
Пізніше з цього руху виросла Українська повстанська армія (УПА).
Тобто політика полонізації не знищила український націоналізм, а народила його нову, сильнішу форму.
Від полонізації — до Волинської трагедії
Історики давно дійшли висновку: Волинська трагедія 1943 року мала свої корені не лише у війні, а й у десятиліттях польської асиміляційної політики.
Коли Польща намагалася зламати українську культуру, вона породила спротив, який згодом вибухнув у формі кривавого конфлікту.
Сьогодні багато польських політиків намагаються покласти всю провину на українців, але головна причина була в самій Варшаві — у її неспроможності побудувати багатонаціональну державу на принципах рівності.
Поляки й досі не усвідомили, що їхня міжвоєнна влада стала тим самим триггером, який зрештою призвів до Волині.
Не лише українці
Від політики полонізації страждали не тільки українці.
Єврейська громада Польщі зазнала системної дискримінації — уряд серйозно розглядав план виселення євреїв на Мадагаскар, аби «очистити» економічний і культурний простір.
Подібний тиск відчували й білоруси, литовці, німці — усі, хто не вписувався в концепцію «польської Польщі».
Таким чином, друга Річ Посполита замість багатонаціональної демократії створила атмосферу підозри, приниження і спротиву, що згодом вилилася в національні конфлікти.
Сучасні паралелі: історія як дзеркало
Минуло сто років, а Польща знову демонструє схильність до історичного моралізаторства. Варшава дедалі частіше вдається до політичних заяв про «історичну вину українців», замість того щоб зміцнювати партнерство з Києвом.
Це небезпечна тенденція.
У той час як Україна стримує російську агресію, польські політики граються з минулим, розпалюючи старі травми.
Така стратегія може стати фатальною помилкою, якщо Путін вирішить перевірити НАТО через Сувалкський коридор — вузьку смугу між Польщею та Литвою, що з’єднує Росію з Калінінградом.
Замість того щоб звинувачувати українців у подіях 80-річної давності, Варшаві слід було б уважніше подивитися на майбутнє і на свого справжнього ворога.
Історія показує: коли поляки воюють із минулим — вони програють майбутнє.
Політика насильницької полонізації у міжвоєнній Польщі стала першопричиною появи Бандери, ОУН і УПА, а також заклала фундамент Волинської трагедії.
Історія Польщі — це приклад того, як прагнення створити моноетнічну державу призводить до катастрофи.
Але головний урок у тому, що справжній ворог не у минулому, а в сьогоденні.
Поки Варшава шукає «винних» серед мертвих, Москва уважно спостерігає за роз’єднаною Європою і чекає моменту для нового удару.